Минає 200 років від дня народження Великого Кобзаря. Але і сьогодні він є нашим сучасником, нашим великим Пророком і Апостолом. Про це ми говорили на уроці з нашими вчителями Бацюсь Р.І та Пилипюк Н.В. Ми зрозуміли, що Шевченко з’явився як посланець Божий у період найбільшого занепаду національного життя. Коли нація не змогла на той час висунути Воїна – організатора силового захисту, вона потребувала для свого порятунку відродження Духу. І слово Шевченка мало таку величезну енергетичну силу, що стало здатним відродити Дух нації.
Ми шукали відповідь на запитання: де взяв силу великий геній, звідки черпав наснагу для своїх творів, де те цілюще джерело, що живить слово поета сьогодні . Роздуми Тараса Стецюка, Олега Казьмірука, Тетяни Марценюк, Наталії Юсюк були переконливими: джерелом натхнення Великого Кобзаря була Книга Книг – Біблія. Слово істини шукали в ній наші діди-прадіди, чеснотам правди навчає Великий Кобзар наших батьків і нас.
Кажуть, що на формування особистості Шевченка лише Біблія справила більший вплив, ніж “Історія Русів”. Звернення Тараса Григоровича до історії народу надало нового потужного імпульсу розвитку української національної ідеї, зробило її воістину незнищенною, як незнищенний сам народ.
Усе і про все сказав Шевченко. У його творчості можна знайти відповіді на багато питань, розраду у найважчі хвилини, опору надії:
І не встануть з праведними
Злії, з домовини,
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть
Немає такої події у новітній нашій історії, про яку не можна було б сказати Шевченковими словами. Згадаєш про голодомор 1933 – моторошно війне від Кобзаревого рядка – “гробокопателі ходили”. Замислишся над екологічними бідами – і спливе у пам’яті синівське, уболівальне : “Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?” Прикро, але про декого із сучасників думаєш Щевченковими словами: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то отдасте”. Послухаєш новини сьогодні, коли ми, українці, стаємо по різні сторони барикад, не можемо знайти слова порозуміння між собою, коли на краю загибелі стоїть ненька Україна, згадуються слова Кобзаря: “Гірше ляха свої діти її розпинають”. Водночас всі ми, читаючи поетові вірші, знаходимо те, що надихає, що не дає згаснути надії: “Борітеся – поборите! Вам Бог помагає”.
Затамувавши подих, ми слухали Іллю Петровського. Саме він Шевченковим словом і піснею довів, що джерелом натхнення творчості поета була історія рідного народу.
Шевченко писав: “… Не накличу собі долі, коли так не маю”. Тяжка доля видалась йому: смерть на чужині. Але друзі виконали заповіт Тараса – поховали “на Вкраїні милій”. Мар’яна Франко і Валентин Сорока у віршованій формі відтворили останній шлях Великого Кобзаря на Батьківщину. І вже тоді, у 1861р, українці знали: на рідну землю повертається їх великий пророк, їхній незламний захисник, той, хто до вершини підніс наш найбільший скарб – слово.
Оксана Черняк поділилася роздумами про Шевченка як народного митця і провісника національної ідеї.
Юлія Мірута прочитала всім нам знайоме послання “І мертвим, і живим…”
Але в тій урочисто-задушевній атмосфері, що панувала в класі, ми сприймали його по-новому, намагались зрозуміти геніальне пророцтво Великого Кобзаря. І нікого воно не залишило байдужим: то болем, то гордістю наповнюючи наші серця.
Епіграфом уроку були слова: “Послужи ж, моє ти слово, молодій ще силі…”
Ми всі відкрили “Кобзаря” і кожен прочитав найсокровенніші для себе слова. І від імені всіх однокласників я можу запевнити своїх учителів Шевченковими словами: “Сієте слово. Добрі жнива колись-то будуть”.
Вірте нам, бо до власного “Я” ми йдемо слідами Тараса Шевченка.
Ткачук Ліна, учениця 10-Б класу
Радивилівського НВК “Школа №1 – гімназія”
